Це день скорботи за мільйонами українців, які стали жертвами тоталітарного режиму — тих, кого знищили, переслідували, катували лише за право бути собою, думати вільно, говорити українською, любити свою країну.
У роки «Великого терору» 1937–1938 рр. Україна втратила понад 4,4 мільйона людей. Без суду і слідства розстрілювали інтелігенцію, науковців, селян, робітників, військових, партійців. За доносом могли опинитися у таборі чи стати «ворогом народу». Атмосфера страху й підозри роз’їдала суспільство зсередини — саме так радянська влада утверджувала свою силу.
Сьогодні ми знаємо, де поховано частину тих, хто став жертвою режиму.
Це — Биківнянські могили під Києвом, П’ятихатки в Харкові, Дем’янів лаз на Івано-Франківщині, Саліна на Львівщині, Рутченкове поле в Донецьку, Тюрма на Лонцького у Львові. Таких місць десятки по всій Україні — вони стали нашими українськими Голгофами.
У 1991 році було прийнято Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Понад 248 тисяч громадян офіційно реабілітовано. Але справжнє відновлення справедливості — це пам’ять. Жива, чесна, людяна.
Сьогодні історія, на жаль, повторюється. Кремлівський режим знову використовує репресії як інструмент — проти українців на окупованих територіях, проти кримських татар, проти тих, хто говорить правду.
У ХХІ столітті ми знову бачимо тортури, зникнення, депортації — усе те, що світ обіцяв «ніколи знову».
У цей день ми вшановуємо всіх, хто постраждав за свою громадянську позицію, мову, віру, переконання. Ми не маємо права мовчати. Історична пам’ять — наш моральний щит, а правда — наша сила.
Вічна слава і вічна пам’ять жертвам політичних репресій.
Ми пам’ятаємо. Світ має знати.